Монреаль, найбільше та найгарніше місто Квебеку, вже на початку ХХ сторіччя здобув славу центру веселощів та клубного життя Північної Америки. Більше на сайті montrealanka.
Від бурлеску до диско
Ще у 20-х-60-х роках минулого сторіччя Монреаль вважався гламурним волелюбним містом з якісним джазом і активним нічним життям. Містяни та гості не відмовляли собі у задоволенні з настанням пітьми піти до клубу, послухати улюблених виконавців, прогресивну музику, смачно повечеряти та випити для настрою, а особливо – потанцювати чи подивитися, як це роблять інші.
Центральна вулиця Монреаля, бульвар Сен-Лоран, тоді була епіцентром бурхливого нічного життя: числення кабаре, ігорні будинки, будинки розпусти та натовпи любителів розваг, що стікалися сюди з різних куточків США та Європи.
А все почалося з… прийняття у 1920 році США «Сухого закону», який спровокував безробіття серед місцевих артистів численних кабаре. Тоді настав зірковий час лояльного та ліберального Квебеку. Саме тут у 1921 році приймається Закон про алкогольні напої і створюється Комісія з вин Квебеку (Commission des liqueurs du Québec), покликана контролювати алкогольний ринок. Так, біглі американські артисти кабаре та зірки бурлеску швидко знайшли собі нову роботу у гостинному до них Монреалі.
У 1930 році до Монреаля прибула яскрава американська зірка, актриса,співачка та продюсер, відома своїми епатажними витівками на сцені – Мері Луїза Сесилія «Техас» Гінан. Їй випала честь відкрити перше гранд-кабаре у місті та ще й на центральній вулиці – Cabaret Frolics. Після цього розважальні заклади стали рости як гриби після дощу – до 1940-го року їх вже було більше 30.
Особливе скупчення кабаре спостерігалося у «кварталі червоних ліхтарів». Між власниками закладів точилася жорстка конкуренція. Аби не просто утриматись на плаву, а мати гарний дохід та велику кількість гостей, їм доводилося проявляти винахідливість. Вони наперебій запрошували французьких і американських зірок виступати на їхній сцені. У Монреалі в той час можна було почути Френка Сінатру, Джеррі Льюїса, Діна Мартіна, Шарля Азнавура, Едіт Піаф та інших.
Під треки дискотеки
Йшов час, смаки публіки змінювались. У 60-х на зміну кабаре прийшли диско-холли. У 70-х Монреаль став другою столицею дискотек у Північний Америці, поступившись лише Нью-Йорку. Настала епоха стрімкого диско.
Перша хвиля «дискоманії» почалася ще у 60-х під впливом французьких емігрантів, адже перші дискотеки зародилися в підвалах Парижу ще у роки Другої світової війни. Так, в 1963 році, саме в Монреалі відкрилася перша в Північній Америці дискотека під назвою La Licorne – вона максимально нагадувала сучасні клуби.
Дискотечний бум у місті спостерігався у 1966-67 роках, і співпав з зародженням в країні середнього класу. Підприємці-нувориші почали відкривати дискотеки, і молодь охоче йшла туди працювати.
У 70-х роках Монреаль був домом для представників диско-індустрії: власників лейблів, музикантів та ді-джеїв. І якщо у 60-х дискотеки мали європейські риси, то вже в 70-х вони були більш схожими на нью-йоркські.
Але були у монреальських дискотек і темні часи. Наприклад, в 1972, міністр юстиції Квебеку заявив, що у місті погіршилася криміногенна ситуація і наголосив, що 400 дискотек контролюється злочинними угрупуваннями, крім того, 50% вбивств у місті за рік сталися в клубах і барах.
У 1973 році в Монреалі відкривається місцевий аналог відомої на весь світ Studio 54 – дискотека Lime Light, розташована на Стенлі-стріт. Саме тут звучали одні з перших оригінальних діджейських сети, а великі рекордингові компанії зрозуміли, що клуби – найкращий спосіб популяризації музичних новинок.
У 80-х кількість дискотек дещо скоротилася, почали з’являтися перші гей-клуби, як окремий осередок клубної культури.
В ХХІ сторіччі Монреаль все ще тримає свої «клубні» позиці. Так, у 2006 році the Guardian назвав Монреаль п’ятим у світі найкращим містом для вечірок з нескінченним вибором нічних барів і клубів на будь-який смак, а численні фестивалі і події на кшталт Мундіалю приваблюють у місто туристів-тусівників зі всього світу.
